У межах проєкту «Твої рани — ради Церкви» на сайті «ДивенСвіт» публікуватимемо історії, якими з нами діляться наші читачі чи ті, хто потребує розповісти про свої пережиття через війну. Також, починаючи з 14 червня, проведемо низку прямих трансляцій на нашій сторінці в інстаграмі, щоб із фахівцями різних напрямів пропрацювати найскладніші питання.
Сьогодні читайте першу історію страшного пережиття війни та окупації від Тані з Херсонщини.
Мене звати Таня, мені 26 років. Я маю чоловіка (26 років, він моряк, це типова професія для нашого регіону) та прекрасного сина Остапа (11 місяці). Ми — з Херсонщини.
Мій тато — військовий. Він ще з 2014 безстрашно боронить схід України.
З 24 лютого… прям із цього дня, ми жили три місяці під чужим прапором. Деякий час його не вивішували, і навіть гріли душу ще наші жовто-блакитні, але все одно по вулицям ходили військові, розмахуючи перед обличчями зарядженими автоматами..
Звуки вибухів. Техніка. Багато техніки. «Віджаті» авто з буквою Z. Гвинтокрили так низько, що були випадки, коли вони плутались в проводах на стовпах.
За весь час «тривога» вмикалась двічі.
Але ТРИВОГА в душі, не давала навіть спати.
Особливо, коли почали бачити, як від нас випускають ракети, забирати телефони прям на вулиці, щоб перевірити, чи бодай ніде ти не написав про них погане слово, чи не назвав окупантом, а війну — війною…
У нас була надія, що нас скоро звільнять.
Почали зникати люди. Один за одним. Вривались додому, забирали і в 95% випадків більше не повертали… А якщо і повертали, то більше не було кому
Полички магазинів та аптек стали пустими за лічені дні. Закінчилось у всіх все і одночасно ще в перші дні..
Заїхали «машини глушилки»: пропадав звичний зв’язок, телебачення, інтернет, радіо — на тижні.
Готівки немає…
«Гості» продовжують ходити по домам до «неслухняних», до тих, хто любить Україну, має просто до них відкриту огиду, АБО сім’я військового. Останні їх цікавили дуже!
Катування… знущання… вбивства…
Ми не витримуємо цього тиску. Терпіли і вірили 3 місяці.
Збираємо всі дитячі речі, трішки своїх, щось роздаємо, щось продаємо, забираємо з села маму і їдемо. На свій страх та ризик. Дороги назад немає. Тільки у вільну Україну!
Чи варто говорити, що дорога була важкою та страшною?!
Комендантська година. Її строго не можна порушувати, бо таких розстрілювали.
Російські блок-пости з обшуками… Спочатку ми їх рахували, потім просто було не до цього, але по відчуттям — мільйон!
Обов’язково надпис на лобовому «ДІТИ», якщо в авто вони є. Обов’язково давати їм все, що вони просять, інакше це могло коштувати життя всім…
У нас просили цигарки. Ми не палимо. Довелось купити спеціально для них. У когось вимагали телефони, речі, взуття, гроші, їжу… нас пронесло.
Остап… син прямо перед виїздом мучився від прорізування зубів та температури 39. Ще перед виїздом ми подумали що це знак, і лишились дома. Через день стало краще, та ми знову прийняли рішення їхати, так як ситуація з дорогою змінюється щохвилини. А щоб виїхати на вільну країну, треба подолати близько 500 км жахливої дороги, блок-постів і вистояти всі ті черги з тисячі таких, як ми.
Ми молились так голосно, що в страшнючі моменти здавалось, саме молитва нас підіймала тоді, коли могли злетіти з обочини по болоту, бо був сильний ливень, тоді, коли їхали по маршруту (а зв’язку там не було), а там виявилось вже шлях розбитий вщент та свіжо згоріла окупантська техніка… нас просто виводило. Ми молились без зупинок!
Я міцно притискала сина до себе, збиваючи температуру 39, чоловік вів авто…
Орки за орками.
Вони гидкі, брудні та мерзенні…
Ось останні славнозвісні блок-пости — Василівка (Запорізька обл.). Дитині москаль вручає дивну коробочку з цукерками. Кричить «БЄРІ».
Я боюсь! Боюсь що просто машина взлетить у повітря!
Пронесло… на наступній же зупинці ставлю «подарунок» на обочину.
Стаємо у хвіст колони.
Дорога йде в гору, різкий підйом. Скільки попереду не видно, але помітно, що люди так стоять дуже давно і не одну ніч. Звуки… страшні звуки прям поруч… поле і трохи дерев довкола. Колона не рухається. У сина знову 39. Безсилля. Безвихідь.
Даю жаропонижаюче. Заколисую. Замотую в ковдру і йду на блокпост. Йду під ту гору, де авто стояло не одну тисячу, не в один ряд, а люди, як мурашки. Була не була… мені треба врятувати дитину. Колона не рухається. Царі чекають слушної нагоди, їм зручно зібрати, як можна більше, щоб потім стати збоку від колони і гатити по нашим військам.
Я кричала як ніколи!!!
Молилась!!!
Боялась, але молилась!!
Я знала, що треба з ними домовлятись. Так писали в групах. Хто як міг.
«У мене дитина грудна з температурою. Благаю, пропустіть нас!!!! БЛАГАЮ!!!»
Постріли з автоматів вгору…
«Калона с груднічкамі, форміруйтєсь сбоку. А ви (показує на мене) – пєрвиє! Скажетє на том блокпосту, что я так сказал!»
Біжу вниз, до хвоста колони, там де авто, кричу всім іншим, хто має грудних дітей, щоб їхали окремо. Всі заметушилися! Виявляється їх було дуже багато..
останній блокпост і сіра зона. Як її їхати ніхто ніде не описував. Всі обочини заміновані. Постійно хотілось повернути кудись, але тільки Бог нас вів прямо!
Постріли, вибухи, підлітала земля, болото… спеціально пропускали авто з великим часом відриву, щоб ми одна одну не бачили. Вибухи, багато…. Чоловік летить вперед. Тільки вперед. Знову блокпост.
Приглядаємось, а на липучках наш прапор…
Істерика. Сльози. Вмивались ними.
«Все добре. Ви дома. Ви вже в безпеці».
Ці слова, як лезом залізли в голову.
Дома? Але ж домівки позаду лишились… з яких так само все завантажують і вивозять у фурах без номерів, як і зерно, метал та комбайни…
За що????
Ридаємо!!!
Але ми — живі… Живі і нас вберегла тільки молитва!
Не одна людина в чаті писала, що ця дорога життя привела його до Бога!
Далі ми їхали… просто їхали Україною і не вірили. Не вірили, що нічого ні в кого не змінилось. Довго шукали житло. І заїхали в Тернопіль.
Дуже важко син переносив переїзди. Ми мусили спинятись на ніч в будь-яких готелях.
Більше не було температури, а у нас просто ЗУПИНИЛИСЬ ГОДИННИКИ. Знак? Містика? Просто зламався механізм. Вони однієї фірми, в різний час придбані. Але майстер сказав, що поломка загадкова.
От так ми не знали досі часу…
Чоловік пішов поставити відмітку у військкомат. Відправляють на медогляд. Знаходять проблеми, про які і не здогадувались (поліп в стравоході, який треба оперувати, каміння в нирках). Кладуть у лікарню. Виписують і дають пакет ліків готуючи до операції за 2 місяці. Несе виписку у військкомат. Йому вручають повістку. На вибуття. Чекати дзвінка.
Він показує папери про необхідність лікування!
Ще раз наголошує, що до військового ніколи не мав ніякого відношення та досвіду.
«Чекайте дзвінка і збирайте речі».
Строковиків зараз не призивають… але ж чому він??
Як сказали місцеві, він просто комусь не сподобався…
Я плачу… просто не знаю що робити… в цьому чужому Тернополі, з дитиною на руках, з відчаєм в серці, з молитвою на думці…. Просто не знаю що більше робити..
Ми так бігли від окупації та безкарності, що тут просто «не сподобались», і доля чоловіка наразі дорівнює всім тим, хто без досвіду не може ні фізично, ні морально знаходитись на передовій….
Одне лиш радує, годинники полагодили та я вже знаю «яка година», і сину 13.06 буде рочок. Нікого з рідних немає поруч, всі залишились в окупації … але ми живі. І я зберу та склею заново себе по частинкам заради сина!
